| ВИДАТНІ
ПОСТАТІ ХЕРСОНЩИНИ Давні часи
(до 1917 року)
ДНІПРОВА ЧАЙКА
 Дніпрова
Чайка (дівоче прізвище – Людмила Олексіївна Березіна) народилася в с. Карлівка
Ананьївського повіту Херсонської губернії (тепер Миколаївська область) в родині
сільського священика. Дитячі роки її пройшли у с. Збур'ївка Голопристанського
району.
У 1879 році закінчила приватну гімназію в Одесі, працювала у сільській школі. З
1884 року вона працює в Одесі в приватній гімназії, зближається з демократично
настроєною інтелігенцією, з представниками Одеської та Херсонської громад,
зокрема з українським бібліографом, критиком і фольклористом М.Ф. Комаровим та
українським фольклористом, етнографом і громадським діячем О.О. Русовим.
Літературну творчість розпочала поезіями російською мовою. Перший друкований
твір письменниці – вірш „На смерть Тургенєва" – опублікований у 1883 році
в „Одесском вестнике". З 1885 року публікуються твори Дніпрової Чайки
українською мовою: в одеському альманахові „Нива" надруковані два вірші
„Вісточка" і „Пісня" та оповідання „Знахарка".
Після одруження з публіцистом та істориком Ф. Василевським письменниця живе в Херсоні.
Подружжя Василевських разом із Русовими були одними з небагатьох у Херсоні, де
спілкувалися українською мовою, були активними членами Херсонської громади –
гуртка ліберальної української інтелігенції, популяризували твори Шевченка,
передових російських письменників.
У 1886 році в белетристичному збірнику „Степ", що виходив в Херсоні,
надруковані вірші „На лимані", „Зірка".
|
Ой, широко
лиман
розливається
Верболозом кругом він
квідчається.
Над ним сонце ясне
Усміхається
І по хвилях огнем
Розсипається
|
У Херсоні письменниця написала багато віршів, поезій у
прозі, новел, оповідань, зібрала зошит фольклорних записів „Українські пісні,
що їх співають у Дніпровському повіті Таврійської губернії".
Місцева влада, вбачаючи у діяльності цієї громади загрозу самодержавству,
ліквідувала її. Ф. Василевського звільнили з посади й вислали із сім'єю з
Херсона під нагляд поліції.
У 1895 році сім'я Василевських вдруге переїжджає до м. Херсона, а в 1903-1904
роках Дніпрова Чайка бере активну участь у роботі херсонської організації
допомоги політичним в'язням, зберігає вдома заборонену літературу, за що її
було заарештовано і конфісковано рукописи.
З 1908 року Дніпрова Чайка проживає в Києві. Бере участь у роботі київських
організацій „Громада" і „Просвіта", знайомиться з М. Лисенком,
М. Старицьким, М. Заньковецькою, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, М.
Коцюбинським, Б. Грінченком. М. Лисенко на її лібретто написав дитячі опери
„Коза-дереза", „Пан Коцький", „Зима і Весна, або Снігова Краля",
„Весна-красна" та інші, поклав на музику її вірші „Я вірую в красу",
"Хіба тільки рожам цвісти", „Єрихонська рожа".
3 1911 по 1915 рік письменниця живе на Запоріжжі, пізніше на Київщині, зв'язку
з Херсоном не пориває.
З початку 20-х років Дніпрова Чайка була прикута до ліжка, пробувала писати
лежачи.
Померла Дніпрова Чайка у 1927 році. Поховано її у Києві на Байковому кладовищі.
І до сьогодні немає повного життєпису письменниці, аналізу її художньої й епістолярної
спадщини, не зібрані рукописи. Значна їх частина зберігається у рукописних
відділах бібліотек, історичних архівах або у приватних осіб. Не оцінений і її
внесок в українську фольклористику.
Літературна спадщина Дніпрової Чайки невелика за обсягом, але вагома своїм
змістом, демократичними ідеями. Краща її частина по праву входить у духовну
скарбницю українського народу. Автор збірок оповідань "Писанка"
(1891), "Хрестонос" (1896), "Чудний" (1904), п'єс
"Казка про сонце та його сина" (1891), "Коза-дереза"
(1895), "Зима й весна, або Снігова краля" (1913); Творів в 2-х т.
(1919-1920), "Вибраних творів" (1929), Творів в 2-х т. (1931), Творів
(1960). ВИДАТНІ
ПОСТАТІ ХЕРСОНЩИНИ Радянська
епоха (1917-1991 роки)
ЗАГОРОДНЮК ВАСИЛЬ СТЕПАНОВИЧ
Поет, член
Національної спілки письменників України (2001).
Василь Степанович Загороднюк народився 31 грудня 1955 року в селі Берківцях
Погребищенського району Вінницької області в селянській родині.
Служив у армії, навчався в Київському книготорговельному технікумі. Працював
бульдозеристом, бетонником, кранівником, товарознавцем книг, директором
бібколектора. Закінчив Херсонський державний педагогічний інститут (українська
філологія) (1995). Нині працює доцентом кафедри журналістики Херсонського
державного університету.
Друкувався в газетах „Літературна Україна", „Молодь України", „Новий
день", „Наддніпрянська правда", „Малючок Степовичок"; журналах
„Жінка", „Кур'єр Кривбасу", „Дзвіночок"; альманахах
„Вітрила", „Поезія", „Самоцвіти", „Степ".
Автор поетичних збірок: „Пам'яттю прийду" (1990),
"Ватерлінія степу" (1992), „Біль мовчання" (1990), „Пісня
цегли" (2003), збірки дитячих загадок ,Хто гуляє серед ночі?" (1996).
„Морська абетка" (2005). ВИДАТНІ
ПОСТАТІ ХЕРСОНЩИНИ Радянська
епоха (1917-1991 роки)
КУЛИК ВАЛЕРІЙ ПАВЛОВИЧ
Кулик
Валерій Павлович народився в селищі Чаплинка в родині освітян.Закінчив факультет української філології Херсонського педагогічного інституту.
Працював кореспондентом районних газет у Чаплинці, Білозерці, Цюрупинську,
Новій Каховці, створив і керував літературною студією "Біле озеро", а
сьогодні очолює літературно-мистецький гурт "Таврійський первоцвіт".Перші вірші Валерія Кулика було опубліковано у Чаплинській районній газеті
"Радянська Таврія" 1961 року, а перша книжка поета
"Відстані" побачила світ у видавництві "Таврія" у 1978
році.Сьогодні творчий доробок майстра слова нараховує близько двох десятків
поетичних збірок та чотири пісенних. Поезія В.П.Кулика приваблює своїм широким тематичним діапазоном: патріотична
("Розмова з сином", "Світ мій світає в тобі, Українонько"),
філософсько-етична ("Балада про вічне дерево", "І слухати
зорю..."), мистецька ("Рожевий духоцвіт м'якої глини"), героїчна
("Бунтарська кров", "На Каховському плацдармі"), історична
("Колективізація", "Голод"). Наскрізними у творах поета є образи саду, хліба, материнської хати, рушника,
ластівки, ромашки, за допомогою яких автор прагне утвердити в довколишності
високі ідеали добра і краси, гуманності і благородства.
Мова поезії митця напоєна буйними соками рідної землі, вишукана й проста,
барвиста і прозора, емоційна і розважлива. В змістовній індивідуальній поетичній стилістиці Валерія Кулика форма посідає
важливе місце. Саме про це свідчать його численні сонети, майстерно довершені
вінки сонетів, а також філігранні переклади сонетів та вінків сонетів.
Нині Валерій Кулик старший редактор телебачення Херсонської
облдержтелерадіокомпанії "Скіфія", автор та ведучий
літературно-мистецьких телевізійних програм.
Кулик Валерій Павлович член Національної спілки письменників України з 1996
року, лауреат і дипломант кількох Міжнародних та Всеукраїнських телевізійних
фестивалів. А телепрограма "Ахалцихе – квітка надії" про національні
меншини Херсонщини у 2005 році була удостоєна гран-прі на Міжнародному
телефестивалі у Донецьку. Твори:
"Озимина" (1981), "З когорти правофлангових" (1985),
"Дорога до тебе" (1989), "Трояндове вино" (1994),
"Відлуння любові" (1995), "Уста твої ніжніші за корали..."
(1997), "Світився гранями сонет" (2000), "Колодязь у
степу" (2002), "Алегорії вишневого саду" (2004), "У мареві
мальв" (2006). ВИДАТНІ
ПОСТАТІ ХЕРСОНЩИНИ Радянська
епоха (1917-1991 роки)
НИЖЕГОЛЕНКО ВАЛЕНТИНА МИХАЙЛІВНА
[1936]
дитяча письменниця Нижеголенко
Валентина Михайлівна народилася в с. Дніпряни Каховського району (тепер смт.
Новокаховської міськради).
Закінчила Херсонське культурно-освітнє училище, працювала в бібліотеці с.
Сергіївка Каховського району, з 1986 року - в обласній бібліотеці для дітей.
Нижеголенко В.М. керує дитячим літературним гуртком „Паросток".
Друкувалася у центральних періодичних виданнях „Малятко", „Барвінок",
„Літературна Україна", „Зірка", а також в місцевих -
"Ірина", „Джерела", „Учитель" та інших.
Перша книжка В.М. Нижеголенко "Чому сонечко плаче?" побачила світ у
1996 році.
У віршах із збірок („Наш Херсонський рідний край", „Зорепад", „Життя
по колу", „Серед трав пахучих", „Осіння політра") постає образ
рідного краю, дорогої для серця Каховщини, України в цілому:
|
Тебе, прекрасну, рідну Україну,
Люблю й любити буду до загину!
„Україні".
|
Дитячі
оповідки В.М. Нижеголенко транслюють по радіо України у програмі „Вечірня
колисанка".
Нижеголенко Валентина Михайлівна - член Національної Спілки письменників
України з 2002 року.
Автор оповідань для дітей "Чому сонечко плаче?" (1996), "Рябкові
гостинці" (1997), "Постережи мене , бабусю" (1999); повістей
"Катруся" (2003), "Незабутній" (2004); поетичних збірок
"Зорепад" (1999), "Бродят тени по саду" (1999);прозових
творів у 2-х т. "Бринить мелодія життя" (2008). ВИДАТНІ
ПОСТАТІ ХЕРСОНЩИНИ Радянська
епоха (1917-1991 роки)
ЩЕРБА ТАЇСІЯ МИКОЛАЇВНА
[1943]
поетеса, літературознавець, краєзнавець,
прозаїк, літературний критик Щерба Таїсія
Миколаївна народилася 22.04.1943 року на Херсонщині, за фахом учитель
української мови та літератури, відмінник народної освіти України,
учитель-методист, літературний консультант ХОО НСПУ. Двічі поспіль – перша
переможниця Всеукраїнських конкурсів "Учитель року-94", "Учитель
року-95". Член Національної спілки журналістів України, лауреат конкурсу
"Жінка року-2004" у номінації "Пані Творчість" (Херсон),
член Національної спілки письменників України – поетеса, літературознавець,
краєзнавець, прозаїк, літературний критик.
Автор більше двохсот публікацій у часописах України, далекого та близького
зарубіжжя, у періодичній пресі області; збірок поезій: "Добра
зернина", "І стелиться рушник мого життя", "Дотик
душі", "Невичерпний дивосвіт"; методичних посібників:
"Цілющі острови духовності" (ЛРК), "Українознавство в
школах"; книжок прози: "Розмай", "Світло істини",
"Бути людиною", "Архіви пам'яті"; упорядник альманахів
"Таврія поетична", "Вежі та вітрила", "Степ" №14,
№15; збірок публіцистики: "Силою художнього слова", "Словом
торкаючись душі", "Причетні до слова"; двадцяти п'яти
літературних портретів письменників-краян, видатних особистостей Херсонщини. ВИДАТНІ
ПОСТАТІ ХЕРСОНЩИНИ Давні часи
(до 1917 року)
КУЛІШ МИКОЛА ГУРОВИЧ
письменник, драматург,
культурно-просвітницький діяч Микола Гурович Куліш народився 19 грудня 1892 року в
селі Чаплинці Дніпровського повіту Таврійської губернії. Спочатку Микола
навчався у церковно-парафіяльній школі. Він виявився здібним учнем. Чаплинські
інтелігенти вирішили допомогти обдарованому хлопцеві. Зібрали кошти – близько
ста карбованців – щоб він міг продовжити освіту. Миколу Куліша зарахували до
Олешківського міського училища.
В Олешка Куліш також вирізнявся у навчанні серед своїх товаришів. Проте йго
стосунки з керівництвом училища складалися непросто.Навколо нього групувались
критично мислячі учні. Микола Куліш був ватажком усякого незадоволення, усякого
протесту як в училищі, так і в Олешківському притулку благодійного товариства,
де він жив.
Миколу Куліша декілька разів відраховували з училища. Як він писав в
автобіографії, «за організаціию кружков молодежи и непочтение к начальству». І
все ж таки здібності були настільки непересічними, що навіть деякі учителі
підтримували бунтівного хлопця. Саме завдяки допомозі таких педагогів Кулішеві
1908 року вдалося вступити до Олешківської прогімназії.
Однак його навчальна одіссея на цьому не завершилася. Коли до закінчення
прогімназії залишилося зовсім небагато, заклад було закрито. Щоб все-таки
закінчити навчання, Микола разом з товаришами поїхав через Одесу на Кавказ, до
міста Поті, де іспити хотів здати екстерном. Однак захворів на малярію, й тому
екзамени за гімназійний курс склав пізніше, після одужання.
У літературному розвитку М.Куліша Таврійське містечко Олешки посідає особливе
місце. Тут він починає писати. Перші сатиричні вірші, фейлетони, епіграми
з’являли в учнівських рукописних журналах «Наша жизнь», «Колючка», «Стрела»,
«Веселое язычество», ініціатором і редактором яких він сам і виступав, а
недруковані твори поширювалися у списках серед підлітків та молоді. В Олешка
з’являються перші драматургічні спроби Куліша – колоритні малюнки з
навколишнього життя.
Кулішеві йшов двадцять другий рік. Він збирався вчитися далі, надіслав
документи до Новоросійського університету на філологічний факультет, його
навіть уже зарахували на перший курс. Проте здобути університетську освіту не
вдалося: почалася перша світова війна, а й у серпні 1914 року його узяли до
війська.
Після закінчення Одеської школи прапорщиків Куліш вирушив на фронт. Там він
дослужився до чину штабс-капітана. Три роки – від 1915 до 1917 – проводить на
передовій. На фронті, продовжуючи Олешківськім традиції, Куліш пише вірші й
невеличкі драматичні сцени.
Завершив Куліш свою військову біографію начальником штабу групи військ
Херсонського напрямку, а згодом – військовим керівником Херсонського та
Дніпровського повітових військ комітетів.
М.Куліш після армії повернувся до Олешок. Певний час М.Куліш обіймає
адміністративні посади в Олешка, редагує газету, з головою поринає в
освітянську службу в Дніпровському повіті. Безпосередньою є причетність
М.Куліша до створення філії просвітянської організації. Систематичній
діяльності Олешківської "Просвіти" завадила соціально-історична
ситуація, що склалася на Херсонщині протягом 1918-1919 років: часті зміни влади
та національно-громадянська війна. Проте важливим є вже факт створення такої
організації у провінційних Олешках. Діяльність М. Куліша як голови
"Просвіти" була зосереджена на підтримці українського у Дніпровському
повіті - мови, культури, ментальності, свідомості. Варто підкреслити, що, хоча
протягом 1918-1919 років Микола Куліш користувався двома мовами - українською
та російською, проте у цей період він уже мав чітко сформовані національні
пріоритети як у соціальному, так і в культурологічному плані.
Національні пріоритети в громадській та культурній діяльності М. Куліша
продовжували себе виявляти і на початку 20-х років, хоча в цей час, перебуваючи
на різних адміністративно-державних посадах у системі радянської влади (зокрема
на посаді заврайвно), майбутній драматург певний час (приблизно до 1924-1925
років) більше симпатизував національній ідеї в радянській ідеологічній
оболонці. Тому в його поглядах спостерігаються стримані ноти й інтонації,
моменти критичного й навіть скептичного ставлення до перспектив суто
просвітянських ідей. Це відбито у циклі документально-педагогічних нарисів
"По весям и селам", написаних російською мовою.
М. Куліш фактично проводить своєрідну ватерлінію між світоглядно-педагогічною
системою, в якій він працював, та концептуальною сутністю "Просвіти".
Микола Куліш визнає, що "Просвіта" була виразником і речником
національних ідей та цінностей. Симпатичним є також та обставина, що, хоча
майбутній драматург й наголошував на відмінності своїх та просвітянських
устремлінь, він все одно загалом прихильно поставився до діяльності
"Просвіти" й підтримав її роботу щодо створення й функціонування
української семінарії.
Діяльність "Просвіти" в селі Благовіщінці М. Куліш, тоді активний
учасник педагогічного життя півдня України й ще невідомий письменник, зарахував
до виявів "нового" - того, що активно живе, прагне утверджуватися й
розвиватися.
На початку 20-х років ХХ століття М. Куліш, працюючи в Олешках у системі
повітової освіти, фактично продовжував педагогічні справи "Просвіти".
Власними педагогічними, просвітницькими справами М.Куліш реально сприяв
поширенню не тільки української культури на терені Таврії, а й свідомого
ставлення до цієї культури з боку таврійської громади, формування у неї
світоглядних засад україністики. Куліш предметно сприяв становленню
національної школи на Херсонщині, де викладання велося рідною, українською
мовою. Завдяки його зусиллям українська мова, мовлення ставала вагомою часткою
шкільної освіти й культури.
Наприкінці 1922 року Куліш отримав підвищення по службі й переїхав до Одеси, де
працював інспектором шкіл. Феноменальний успіх драми «97», що була поставлена у
Харкові восени 1924 року, призводить до переїзду влітку 1925 року драматурга до
Харкова. У столиці Куліш потрапив до центру духовно-культурного буття. Він
плідно на протязі багатьох років співпрацює з трупою харківського театру
«Березіль» та його режисером Лесем Курбасом..
В цей період Миколу Куліша обирають другим президентом письменницької спілки
ВАПЛІТЕ – літературної організації 20-х років ХХ століття. Він входить до
складу редколегії провідного літературного часопису України «Червоний шлях»,
друкується в альманасі «Літературний ярмарок». У харківський період драматичний
талант Миколи Куліша досяг свого апогею. П’єси «Народний Малахій» «Патетична
соната» «Маклена Граса» стали новим словом не тільки в українській драматургії,
а й у художньому мисленні європейських літератур.
На межі 20-30-их років ХХ ст.. для М.Куліша настають важкі, трагічні часи. Його
твори, більшість з яких були надзвичайно популярними, зазнають як політичної,
так і естетичної критики. Його ім’я роблять символом негативних тенденцій в
українській літературі. Драматургові закидають, що його п’єси сповнені
ідеологічних вад, що вони зводять наклеп на радянську дійсність. Постановки
п’єс драматурга викликають різкі, недоброзичливі рецензії та відгуки. Проти
драматурга спрямовується ідеологічна кампанія, у ході якої стверджується, що з
революційних позицій драми «97» Куліш перейшов на ворожі засади п’єс «Народний
Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната». На Першому всесоюзному з’їзді
радянських письменників (17 серпня – 1 вересня 1934 року) Миколу Куліша
оголосили буржуазно-націоналістичним драматургом. У той час це було одне з
найнебезпечніших звинувачень для митців і літераторів. 19 серпня 1934 року на
ранковому засіданні І.Кулик у своїй доповіді про напрямки розвитку української
літератури охарактеризував М.Куліша як митця, що є представником «виявів
націоналізму» в драматургії». Це вже було схоже на вирок. Драматурга було
звинувачено в участі «у контрреволюційній боротьбистській організації» і
заслано на Соловки.
Обірвався життєвий шлях письменника 3 листопада 1937 року. Його було страчено
на сорок п’ятому році життя, у радянському концтаборі на Соловках. Матеріали
про життєвий та творчий шлях
Анатолія Кичинського
Кичинський
Анатолій Іванович народився у 1950 році в с. Преображенці Чаплинського району
на Херсонщині. Закінчив Херсонський педагогічний інститут та Вищі літературні
курси при Літературному інституті ім. О.М. Горького в Москві.
У сімнадцятирічному віці почав друкувати вірші у районних та обласних газетах.
Перша поетична книга А. Кичинського ”Вулиця закоханих дерев”, яка побачила
світ у 1976 році, відзначена обласною комсомольською премією ім. Іллі Кулика.
Анатолій Кичинський – сучасний поет, творча манера якого містить у
собі не лише народно-поетичні традиції, культурні ознаки, спадкоємність, але й
традиції класиків української поетичної культури, він майстерно володіє
фольклорними інтонаціями, авангардовими формами.
Йому належать переклади грузинських, угорських, єврейських, білоруських та
російських авторів.
Багато віршів А. Кичинського покладено на музику, які виконують відомі
співаки, а картини-пейзажі, натюрморти поета і художника є у приватних
зібраннях в Україні і за кордоном.
Кичинський Анатолій Іванович член Національної спілки письменників України
та Асоціації українських письменників, лауреат літературних премій ім.
Павла Усенка, Бориса Нечерди та Національної премії України ім. Т.Г Шевченка.
Лауреат фестивалю “Слав’янські обійми“, володар Міжнародної літературної премії
”Летюче срібне перо” (Болгарія). Нагороджений медаллю ”Незалежність України”
Міжнародною Академією Рейтингових технологій “Золота фортуна“.
|
Заплющу
очі –
все, як наяву,
розплющу очі -
все як сон, в якому
не так, як сподівалося,
живу:
де крапка необхідна,
ставлю кому,
і речення продовжується, -
де
його скінчити,
щоб нове почати,
ніяк не втямлю,
а життя іде,
вже почина його не вистачати
на сумніви,
на те, щоб хоч на мить
переконатись,
що душа не спить,
що в неї очі –
як завжди, недремні,
що всі її тривоги –
недаремні.
|
Анатолій Кичинський – поет-лірик, поет-маляр,
поет-мислитель.... – універсальний митець, який у процесі поетичного розвитку
досяг значного успіху в поетичних мотивах, формах та експериментах. Він
однаково володіє фольклорними та пісенними інтонаціями, ліричністю, культурою
класичної версифікації, поетикою роздумів, а також – модерними прийомами й
формами.
А ще Анатолій Кичинський відомий також і багатьом шанувальникам живопису як
автор настроєвих пейзажів і натюрмортів, чимало з яких займають помітні місця у
приватних колекціях не лише в Україні, а й за її межами.
З автобіографії
|
Найперший мій вірш,
народжений мною на п’ятому році життя,
ні на які інші не схожий тим,
що його неможливо
ні зафіксувати на папері,
ні прочитати вголос.
Ось чому про його існування
жоден з моїх читачів
навіть не здогадувався.
Як тільки мама,
навчаючи мене азбуки,
вивела в зошиті
хімічним олівцем літеру Т,
затим, притуливши бабусине ім’я до неї,
ніжно прочитала написане,
я, глянувши на вікно,
в яке тієї ж миті зазирнула бабуся Оля,
надовго завмер.
Тепер я знав,
чому рами у вікні нашої хати,
через які я дивився у великий світ,
були саме такими –
у вигляді початкової літери мого імені.
Саме з цієї дерев’яної літери
і починався найперший мій вірш.
|
Анатолій Кичинський – лауреат Національної премії
імені Тараса Шевченка 2006 року (за збірки “Пролітаючи над листопадом” і
“Танець вогню”) – постає поетом не лише сьогоднішньої української культури, а й
для наступних генерацій шанувальників красного слова. Його художнє слово є
по-справжньому красним – увиразненим, малюнковим, багатобарвним, масштабним,
поетично мудрим. Його поетичний простір засвідчує, що Таврійська земля услід за
Олексієм Кручоних, Дмитром Овсянико-Куликовським, Борисом Лавреньовим, Миколою
Кулішем, Сергієм Бондарчуком, Миколою Гриньком продовжує народжувати й плекати
митців, ім’я і творчість яких стають брендом.
Брендом сучасного і стильного мистецтва. ВИДАТНІ
ПОСТАТІ ХЕРСОНЩИНИ Радянська
епоха (1917-1991 роки)
ГОНЧАР ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ
 Гончар Олесь
(Олександр) Терентійович народився в слободі Сухій Кобеляцького району
Полтавської області в селянській родині.
Після закінчення семирічної школи працював в редакціях районних газет. Закінчив
Харківський технікум журналістики ім. М. Островського, навчався на
філологічному факультеті Харківського державного університету ім. О.М.
Горького, закінчив Дніпропетровський державний університет, навчався в
аспірантурі Інституту літератури АН УРСР, працював головним редактором журналу
"Вітчизна".
О.Т. Гончар учасник Великої Вітчизняної війни, нагороджений орденами Червоної
Зірки, Слави ІІІ ступеня та ін.
Літературну діяльність розпочав у студентські роки. Друкуватись почав на
сторінках українських літературних журналів та дніпропетровської обласної
газети "Зоря".
Перший роман-трилогія "Прапороносці" (кн. 1 – "Альпи",
1946; кн. 2 – "Голубий Дунай", 1947; кн. 3 – "Злата Прага",
1948) витримав понад 150 видань мовами народів колишнього СРСР та зарубіжних
країн.
Твори О. Гончара "Альпи", "Голубий Дунай", "Злата
Прага", "Людина і зброя" відзначенні державними нагородами.
Життя та творчість Олеся Гончара тісно пов'язані з Таврійським краєм. На
матеріалі степового краю ним створені оповідання, новели, статті, а також
романи й повісті: "Таврія", "Перекоп", "Тронка",
"Берег любові", "Бригантина", "Чари – комиші",
"На косі".
У творах змальовані події дожовтневого періоду і громадянської війни, проблеми
степових сіл і всього світу, повсякденний педагогічний подвиг та духовна краса
сучасників, нелегкі долі і славні трудові звершення.
Герої О. Гончара – прості трудівники, які задумуються над сенсом життя, над
призначенням людини, причетністю до історії краю.
Широка географія нашого краю постає з творів митця: Каховка, Нова Каховка,
Чаплинка, Асканія-Нова, Хорли, Берислав, Гола Пристань, Цюрупинськ, Херсон...
Мешканцями Херсонщини О. Гончар неодноразово обирався депутатом до Верховної
ради України та колишнього СРСР. Він часто бував у різних колективах області,
зустрічався з робітниками, колгоспниками, представниками інтелігенції, з
молодими виборцями, студентами.
О.Т. Гончар був ініціатором створення Херсонського відділення спілки
письменників, сприяв будівництву у Херсонської обласної наукової бібліотеки,
яка нині за рішенням уряду носить його ім'я. При обласній книгозбірні створено
"Гончарівську вітальню", де зібрано цікаві матеріали про життя та
творчість письменника.
Твори О.Т. Гончара перекладені на багато мов народів світу.
Гончар Олесь Терентійович член Спілки письменників України з 1946 року.
Указом Президента України від 14 липня 2005 року йому присвоєно звання Герой
України.
До бібліографічного списку включено літературу, в якій йдеться про зв'язок
письменника з Херсонщиною.
|
Олесь Гончар
Він схожий
на планету,
Відкриту та непізнану людьми.
У вічність відійшов, але не канув в Лету
І словом пристрасним іде на Ви
Супроти зла, нещирості, свавілля,
Супроти сірості й пустопорожньої брехні.
Своїм "Катарсисом", ніби чар-зіллям,
Лікує душі страхом знівечені. – Ні,
Не перекреслити нікому і ніколи
Його сповитих совістю думок.
А той, хто одягнув на очі шори
І втягує їдкого наклепу димок,
Хай спробує пройти тернистий шлях до Храму
З любов'ю до людей і до землі.
Хай відчинити спробує його масивну браму,
Спокутувавши гріх в досвітанковій млі.
А поки ми, заплутані в тенетах
Лжеправди, за софітами не бачимо Зорі
І молимося новим ідолам в багетах,
На сполох б'є Собор Його душі.
Лана Світ
|
|
Немає коментарів:
Дописати коментар